духом скочив через пліт на вулицю. Вулицею йшло та їхало людей багато, стояла курява. Лиса мало хто й запримітив, і нікому до нього не було діла. От Пес та Пес — думали собі люди. А Микита тому й рад. Знітився, стулився та ровом як не чкурне просто на торговицю, де довгим рядом сиділи жінки, держачи на решетах, у кошиках і кобелях[1] на продаж яйця, масло, свіжі гриби, полотно, сім'я, Курей, Качок і інші такі гарні речі.
Але не встиг він добігти до торговиці, коли йому настрічу біжить Пес, з іншого боку надбігає другий, там бачить третього. Псів уже наш Микита не здурить. Зараз занюхали, хто він, загарчали та й як не кинуться до нього! Господи, яке страхіття! Наш Микита скрутився мов муха в окропі: що тут робити? Куди дітися? Не довго думаючи, він шмигнув у найближчі отворені сіни, а з сіней на подвір'я. Скулився тут і роздивляється, куди б то сховатися, а сам надслухує, чи не біжать Пси. Ого! Чути їх! Уже близько! Бачить Лис, що на подвір'ю в куті стоїть якась діжа. От він, не довго думаючи, скік у діжу та й сховався.
Щастя мав, бо ледве він щез у діжі, коли надбігли Пси цілою купою, дзявкаючи, гарчачи, нюхаючи.
— Тут він був! Тут він був! Шукайте його! — кричали передні.
Ціла юрба кинулася по тісненькім подвір'ю, по всіх закутках, порпають, нюхають, дряпають — Лиса ані сліду нема. Кілька разів підходили й до діжі, але негарний запах, який ішов від неї, відгонював їх. Вкінці не знайшовши нічого,
- ↑ Кобеля — кошик.
