Але не встиг він скінчити своєї промови, коли Кіт, побачивши здалека, як щось рухається й шелестить серед листя, подумав, що це Миша, і щодуху кинувся туди. Тим часом це був хвіст Кабана, що сам лежав тихесенько під листям, але зо страху, сам про те не знаючи, рухав хвостом. Своїми гострими пазурями впився Кіт Кабанові у хвіст і почав гризти його зубами. Ошалілий з перестраху і з болю Кабан заквичав страшенно й кинувся тікати. Тоді Кіт ще дужче переляканий запрускав, згорбився, мов стріла скочив на дуба й поліз догори деревом.
— Ой, Господи! — скрикнув Ведмідь, що згори слідив за ходом битви. — Це ж мабуть смерть моя лізе!
І він поперся й собі ж горі деревом, тікаючи від лютого ворога, але швидко підхопився на таку тоненьку гілляку, що не видержала його тягару, вломалася, і бідний вуйко, як колода, гепнув з дерева на землю. Та ба, і тут не було коли довго спочивати! Пес, побачивши Лиса, кинувся на нього і вхопив — щоправда, не за голову, а тільки за хвіст. Неборака Лис шарпнувся щосили й лишивши хвіст у Гривкових зубах, шурнув щодуху. В тій хвилі гепнув і Ведмідь з дерева і хоч був ледве живий з болю і зо страху, схопився на рівні ноги та й попер у ліс. Розуміється, що по такім страшнім розгромі всього лицарства не лишалося й Вовкові нічого, як дати ногам знати.
Оттак то Пес зі своїми товаришами одержали блискучу побіду над Вовком, а отрубивши її як слід і постоявши трохи на поляні, пішли радісно додому. А розгромлені лицарі зійшлися далеко в лісі коло Ведмедевої ґаври
