— Ні, Вовчику, — остерігав Пес, — не ходи до нас! Готова бути біда.
— Яка біда? Не бійся! Я так легесенько залізу до хліва, так делікатно там справлюся, що ніхто й не почує.
— Але я почую.
— Ти? Алеж надіюсь, що ти будеш тихо, що не схочеш видавати свойого приятеля.
— Добре тобі говорити! — сумно мовив Пес. — Не видавати приятеля! Алеж господар ще більший мій приятель, дає мені їсти, то як же мені байдуже дивитися на його шкоду? І що він скаже мені потім?
— Роби, як знаєш, — мовив Вовк — а я мушу до твоїх Свиней навідатися й раджу тобі бути тихо.
Надійшла ніч. Вовк додержав слова, приплівся з лісу та й суне просто до хліва. Побачив це Пес та й міркує собі:
— Що маю робити? Зажду трохи. Коли Вовк справді справиться тихо, то нехай собі робить, що хоче. Але при найменшім крику в хліві і я не буду мовчати.
І справді, ледве Вовк крізь шпарку пропхався до хліва, почула його Свиня та й як закричить! Поросята собі як не завищать, а Пес, почувши це, як не загавкає, як не завиє! Посхапувалися господарі та до хліва, аж там Вовк. Кинулися на нього, й поки неборак успів назад шмигнути крізь шпарку, всипали йому такого бобу, що пару день нікуди не ходив, тільки лежав у лісі та вилизувався.
Пес не ходив уже на край лісу з Вовком на розмову, але по якімось часі Вовк сам вечером прийшов до нього, станув за ворітьми та й мовить:
