Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 7. Дитячі твори (1956).djvu/279

Цю сторінку схвалено

соломи, от він і жує собі помалесеньку й веслує так, що аж піна бризкає.

— Слухайте  — говорить Лисичка. — Оце ми при Божій помочі серед моря, та хто його знає, чи доведеться нам доплисти до цілі?

— Бог ласкав  — мовить Осел і гребе далі.

— Так то так, і я так думаю  — мовить Лисичка, похитуючи головою, — та що, коли ми дуже прогнівили його, милосердного.

— А то чим? — скрикнули в один голос Вовк і Осел.

— Забули висповідатися, поки виплили на море. Хіба не знаєте, який є звичай у побожних людей?

— Ай-ай-ай! — скрикнув Вовк. — Правда твоя, Лисичко! Гріх великий! А ну ж прийде буря й потопить нас, то що тоді буде? Не тільки тілом, але й душею загинемо на віки вічні.

— Що ж його робити? — питає стурбований Осел.

— Знаєте що  — мовить Лисичка  — сповідаймося одні одним на голос і відбудьмо покуту кожний за свої гріхи, а чень Бог нам відпустить. Ти, Вовче, сповідайся мені, я буду тобі, а Осел нам обом.

— Добре! — мовить Вовк. — Тяжкі мої гріхи, Лисичко-сестричко. Коли, бувало, вірвуся до кошари, то не ріжу одну Вівцю або дві, щоб наїстися, але замордую десять, двадцять із самої лютости.

— За такий гріх, Вовчику-братіку, мусіш три дні постити й поклони бити. Та й мої гріхи не легші. Коли, бувало, влізу до курника, то не душу одну Курку, або дві, щоб наїстися й дітей погодувати, але видушу десять, двадцять із самої злої волі.