леко того місця, та вже трохи ближче до Лиса. А Лис глядить, що з того буде, а того й не бачить, що пси підходять усе ближче та ближче. Далі Дрозд зривається з землі й одним крилом, треплючися, мов скалічений, починає летіти просто до Лиса. Пси за ним. Бачить Лис, що біда, як не схопиться з місця, як не крикне до Дрозда:
— Ну, що ж ти, дурню! Та бо ти направду псів на мене ведеш!
Тут його пси побачили. Як не кинуться за ним! Ледве Лис здужав пробігти кільканадцять кроків, уже пси здогонили його й роздерли.
Таке то, бачите: хто хитрощами та підступом воював, той від підступу й погиб.
1896
Це, мої дітоньки, не є історія, а практика. То ніби то так: брехали старі люди, та й я за ними брешу. Бо певно, ніхто там при тім не був, як Заяць з Їжем сперечалися. А проте воно мусить бути правда, бо мій небіжчик дідусь, коли мені це оповідав, усе говорив: „Я там при тім не був, але це мусить бути правда, бо мені це старі люди повідали, а старим людям пощо брехати?“ Слухайте ж, як то воно було.
Була свята неділенька, під осінь уже, саме коли гречки відцвітали. Сонечко зійшло ясно на небі, вітрець теплий прохожувався по стернях, жайворонки співали високо-високо в повітрі, бджілки бреніли в гречанім цвіті, а люди, святочно повбирані, йшли до церкви. Все, що жило, радувалося милою днинкою і Їжак також.
Їжак стояв собі край дверей своєї нори, за-
