неспосібна, він узяв та й вигнав мене на голе поле, щоб мене Вовки з'їли. Оце вже тиждень я тут днюю й ночую і жду, не дождуся, поки прийдуть Вовки та й розідруть мене. Так то, дядьку, старе добро забувається.
— А бачиш, моя правда! — крикнув Вовк.
Засумувався чоловік і почав просити Вовка, щоби пошукати їм іще другого суду. Вовчик пристав на це. Ідуть-ідуть, надибали старого Пса. Чоловік і до нього обертається зі своїм ділом. Розповів йому все, як було. Пес подумав-подумав та й повідає:
— Ні, чоловіче, Вовкова правда. Ось послухай, як зо мною було. Служив я господареві двадцять літ, пильнував його дому й худоби, а коли постарівся й голосу в мене не стало, він вигнав мене з обійстя і ось я тепер блукаю без захисту. Забувається старе добро, це свята правда!
— Бачиш, на моє виходить! — крикнув Вовк.
Засумував чоловік ще гірше й почав ще раз проситися у Вовка.
— Дозволь мені ще одного суду розпитати, а тоді вже роби зо мною, що хочеш, коли старого добра не пам'ятаєш.
— Добре.
Пішли вони, аж насупроти них Лисичка-сестричка.
— Гей, Лисичко-сестричко! — кричить їй здалека чоловік, і кланяється. — Зроби ласку, підійди ближче, розсуди нас обох з Вовчиком.
Наблизилася Лисичка, розповідає їй чоловік, що і як було. А Лисичка не вірить.
— Та не може цьому бути правда, чоловіче, аби Вовк, такий великий пан, та вліз ув оцей мішок!
