за годину мав уже щось п'ять чи шість штук. Бере те все й волоче до Осла.
А Осел тим часом що робить? Пішов собі на широку поляну, де сонечко ясно світило, й насеред луки кинувся на землю, ноги геть відкидав, очі зажмурив, язик висолопив на півліктя — сказав би хто: згинув та й згинув. А понад поляною все яструби літають, ворони, кані, сороки, галки, всяка погана птиця. Бачуть вони, лежить неживий Осел, та й усі гурмою до нього. Зразу здалека заскакували, а там бачуть, що не рухається, то й почали по нім скакати, дзьобати його язик та очі. А Осел нічого, тільки як котра пташина надто близько надлізе, а він клап її зубами, або стук її ногою, вб'є та й ховає під себе, та так хитро, що другі й не бачуть. Не минула година, а він уже надушив їх з півкопи. Тоді схопився на ноги, як не стреплеться, як не рикне, а птахи всі вростіч. Осел забрав усю побиту пташню, та й несе на те місце, де мали зійтися з Левом. Приходить, а Лев уже там.
— Ну, що, — каже до Осла й показує йому свою здобичу, — бачиш, скільки я наполював?
— Ну, та й дурний же ти, небоже, — каже Осел і копнув його звірів ногою. — Таких звірів я міг би був наловити зо дві копи. Та що вони варті! А ти подивися на моїх! Я тільки таких ловив, що в повітрі літають. Ану попробуй ти!
— Ні, я такої штуки не втну, — відповів Лев. — Аж тепер бачу направду, що ти над звірями цар, а не я! Вибачай мені, що я так нечемно говорив з тобою!
— А бачиш! — промовив гордо Осел. — Завши треба бути чемним, бо ану ж наскочиш
