так само розумним, як і вони. Діти не чують розділу між чоловіком (т. є. собою самими) і звірем, і не раз уважають звіря навіть розумнішим, хитрішим від себе. Коли Вам діти почнуть оповідати про свої іграшки, то будуть про пса, кота чи іншого звіря говорити, як про свого товариша. „Ми з Лиском ходили там і там“. „Тату, чого той гусак від мене хоче, що так на мене сичить?“ „Скажіть що тому котові, аби не дряпався!“ і т. і.
Колись перед тисячами-тисячами літ усі люди своєю вдачею і своїм розумом були подібні до тих дітей. Вийшовши зі стану дикости, люди займалися стрілецтвом, риболовством, і очевидно весь свій вік мали найбільше діла зі звірями. В тих часах треба й шукати перших початків отих байок і оповідань про пригоди звірів між собою і з людьми. Певна річ, що з тих самих давніх-давніх часів походять також перші засновки й тих оповідань, що зведені докупи в нашій казці про „Лиса Микиту“.
Ми не говоримо цього на здогад, а маємо дуже стародавні докази, що воно справді так було. На дві, три або й більше тисяч літ перед Різдвом Христовим були вже в старім Вавилоні оповідання про звірів дуже подібні до наших байок. Ті оповідання списувано на глиняних табличках, поки глина була мокра, а потім її випалювано, і так вони доховалися аж до наших часів. Із деяких оповідань маємо тільки рисунки — також такі стародавні, і з них можемо доміркуватися, що оповідання, до яких відносяться рисунки, були так загально відомі, що поглянувши на рисунок кожний знав, що він значить. Те саме знаходимо і в Єгипті
