книжники знають очевидно одну німецьку книжку про „Лиса Микиту“, — ту віршовану повість, що звичайно друкується між творами найбільшого німецького письменника Йогана Ґете й називається „Reineke Fuchs“. Наші письменники думають мабуть, що цю повість видумав сам Ґете із своєї голови, і для того оголошуючи про вихід мойого „Лиса Микити“, вони гуртом пописали, що мій „Лис Микита“ перероблений із Ґете. Вийшла з того для мене неприємна річ: буцім то я взяв свою казку з Ґетової повісти, та й по щось затаїв назву правдивого властителя, я тільки загалом написав „з німецького“, аби збаламутити нетямучих. Дуже негарне діло!
Що вже робити, треба вияснити письменним і неписьменним, що і в кого я взяв і в чийому пір'ю пишаюся.
Читаючи в оцій книжечці про пригоди Лиса, Вовка, Ведмедя, Зайця, Кота, Цапа та інших звірів, ви певно мусіли пригадувати собі: „А, таке саме або дуже подібне розповідають собі й у нас прості, неписьменні люди під веселу годину!“ І справді, оповідання й байки про різних звірів і їх пригоди находяться в усіх народів на світі, навіть у таких, що ми їх називаємо дикими. І всюди в тих оповіданнях звірі говорять по-людськи, поводяться так як люди, дізнають більше або менше таких пригод, як люди. Відки це походить? Легко це зрозуміти, коли придивимося, як наші діти, бавлячись, обертаються зі звірями: псами, котами, курми, гусьми, і т. і. Хто не бачив, як вони з ними розмовляють, вітаються, сваряться, перепрошуються, гніваються й любляться? Очевидно, вважають їх чимось рівним собі,
