Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 7. Дитячі твори (1956).djvu/110

„А Баран — ну, хто б подумав? —
Не злякався, не зарюмав,
А вклонивсь мені до ніг.
„Пане, — каже, — Бог привів вас!
Я ж три дні уже глядів вас!
Вам назустріч сам я біг.

„Не дивуйся і не смійся!
Я Баран самоубийця!
В світі вже не жить мені!
Люд мій весь в неволі гине,
В вас життя його єдине,
То мені ви не страшні“.

„Річ таку почувши дику,
Я в задумі звісив пику
І стояв дурний мов сак.
„Що це ти торочиш, блазне?
Щось такеє несуразне?
Не второпаю ніяк!“

„Пане, підожди хвилину,
Будеш знати, за що гину,
Чом так радо йду вмирать,
Чом рідня моя рогата
Свого спаса, свого тата
В тобі буде величать.

„Знай же, пане, біль мій тайний!
Я не єсть Баран звичайний.
Я — овечий патріот!
Думка в мене — розбудити
І з неволі слобонити
Весь овечий наш народ.

„Здавна думав я про теє,
Щоб овечим стать Мойсеєм,