„Що ж — Лев мовив, — річ побожна!
Шлюбував, ламать не можна
То ж іди й здоровий будь!“
Далі возних[1] зве на згоду,
Щоб вони всьому народу
Вибубнили царський суд:
„Всім, кому на тім залежить,
Відати про це належить:
Цар по силі своїх прав
З Лиса званого Микити
Зволив всю вину здіймити,
І до ласки знов прийняв.
„Хто б смів Лиса попрікнути[2],
Лапою його діткнути,
Чи поза̀очно хулить
На такого патріота,
Тому цар язик із рота
Вирізати повелить“.
Ой, як вчув Ведмідь, Мурлика,
Вовк той засуд, — страх велика
Їх досада обняла!
Зараз почали бурчати,
Далі рушили кричати,
З ними їх рідня ціла.
Але вже було запізно!
Лев із трону крикнув грізно:
„Хто там сміє ще бурчать?
Га, то ви, поганці кляті,
Що мене у власній хаті
Сприсяглись замордувать?
