знаєте його, то й найліпше можете зміркувати, чи вам буде добре.
— Не буду Бога гнівити! Василь усе був добра дитина. Та й поміркуй сам: своя кров! До кого ж батькові прихилитися, як не до рідної дитини?
— Ой так, так! Говоріть ви своє! — вмішався в розмову один чужосільний гуцул, що саме відпочивав у корчмі. — Хіба не знаєте, що казали старі люди: діти, доки малі, мозола голові, а як доростуть, то й хату рознесуть. У батька-матері серце все хилиться до них, але у них воно, брє[1], куди інше хилиться!
Живучи в сина, Юра рідко бував у Мошка. Раз тому, що Василь жив у верху, якої півмилі од села, то й до Мошка далеко було; а друге тому, що в новій хаті Юра зразу справді почув був ніби нове життя в собі й довкола себе. Але Мошко не спускав його з ока, пильно, хоч усе мов знехотя, розвідував про нього, а здибавши його іноді припадково чи то на дорозі, чи то на ярмарку в Косові, вітався з ним приязно, говорив із ним про всякі посторонні речі, обережно обминаючи зачіпати питання про те, як йому живеться в сина. Юра також не говорив про це нічого, і так вони розходилися.
Аж тепер, викинений невісткою з Василевої хати, він ішов до Мошка, повний жалю й пересердя.
— Ну, що, Юро? Що чувати? — запитав його Мошко по привітанню.
- ↑ Брє — брате.
