сердито о стіни кашиці, бурлив та клекотів та рвався бистро наперед, щоб кільканадцять кроків нижче закрутитися широким виром, розлитися широкою та глибокою кубанею, а ще нижче утворити гучний запінений гоц[1], де стиснена прибережними скелями і перегачена дерев'яним язом[2] вода, скажено ревучи, кидалася запіненою лавою на якого півтора метра вниз. Юра не раз цілими годинами німо й непорушно вдивлявся в цей невеличкий, а такий різноманітний закрут Черемоша. Ненастанний поквапний рух води, клекіт та хлюпотання хвиль, гуркіт посуваного ними каміння, підскоки клубків піни, а від часу до часу вид гуцулів і гуцулок, що, підбираючи одіж вище колін, переходили бродом через ріку, — все те якось немов заповняло його порожню душу, увільнювало її від муки власного думання й почування, було любе та розкішне, мов тепла купіль. Мошко в такі хвилини не докучав йому розмовою, не випитував його, не натручувався зі своїми радами, був мов приятель, що оминається доторкнутись до хорого, щоб не вразити його в болюче місце.
Коли одного дня Юра сказав йому, що переходить жити до сина, Мошко не сказав нічого, тільки якось значучо похитав головою.
— Що, гадаєш, що мені зле там буде? — запитав Юра, завваживши це.
— Я нікому злого не бажаю, — відповів Мошко. — А Василь ваш син. Ви найліпше
