якого діла. А серед тих людей нараз почало чимраз живіше вирисовуватися в Юровій душі лице Мошка. Немов він уперше, наново пізнав його, немов Мошко нараз повернувся до нього якимсь новим небаченим досі лицем. Якісь теплі ноти співчуття почув Юра в Мошкових словах, і вони були для його душі тим, чим після літнього гарячого дня буває зимна роса для прагнущої рослини. Найбільше дивувало Юру те, що Мошко зовсім не набивався йому зі своїм співчуттям, не заскакував коло нього, не запобігав його ласки. Він був немов зовсім байдужий, говорив мало, немов знехоття, але Юра тим сильніше відчував у його словах те тепло, ту прихильність, якої ніколи не був би надіявся від Мошка, прозваного в селі Галапасом.
— Що чувати, Юро? — запитував його Мошко звичайно по привітанню.
— У мене, Мошку, лиш тільки чувати, що в ухах шумить.
— Болить вас голова?
— І без болю голови шумить. Моя біда в дуди грає.
— Не треба собі того до голови брати, Юро! — лагідно говорив Мошко. — Гріх так убиватися за помершими.
— Та хіба я… А Господи! — якось немов захлипуючись скрикував Юра. — Та же я то знаю: помершим дай Боже царство небесне. Але що мені живому робити? Так якби мені хто перед очима світ на ґудз зав'язав. Не чуюся ні в силі, ні в охоті ні до чого. Так мені здається, що якби хто мене різав, то би кров не текла.
