батько, вмираючи, й так не забере з собою до гробу, — значить, чи сяк чи так, а воно спаде на них.
— Дурна ти — гримав на неї Василь — ану ж запише на церкву або продасть. А в нас діточок, Богу дякувати, більше як тих прутів: прийдеться ділити, то й по одному не стане. Татова пайка дуже би нам придалася.
— Ну, то кажи йому, нехай запише їх тобі зараз. А то держи старого в хаті, Бог знає доки, а йому на остатку сяде муха на ніс, одуріє та й таки запише кому іншому або продасть і прогайнує, а ти станеш як дурень.
Василь зразу опинався, але жінчині докази таки почали промовляти до його розуму. При тім ненастанна хатня гризня, яку піддежувала жінка, дразнила й його, і не без того було, щоб і він не раз не буркнув на батька або іншим способом не дав йому пізнати свойого незадоволення. Тим то й не диво, що коли раз син заговорив з батьком про запис решти поля, цей накинувся на нього з докорами:
— Так, синку, так! Добра твоя рада. Віддай, діду, бук, най тебе пси рвуть! Добре кажеш. Запиши нам решту того, що маєш, а ми тоді сядемо тобі на карк. О, ні, небоже! Ще я не зсунувся з глузду. По моїй смерті… добре, буде все твоє, коли будеш шанувати мене. Але мусиш, небоже, трохи вкоськати свою жінку. Я ще, Богу дякувати, не сліпий, не каліка, задармо вашого хліба не їм, і хотів би дожити свого віку в спокою. Я з небіжкою, твоєю мамою, вік звікував, трапля-
