на світі, і він не бачить перед собою ніякої мети життя. Він удівець — жінка вмерла два роки тому і з нею розбилося все його життя. У нього був один син, уже давно жонатий і відділений; Юра дав йому п'ять прутів поля, дещо маржини[1], хату й обійстя, а собі лишив ще три прути край села, поклав там хатчину й доживав свойого віку з жінкою. Гей, доки жила небіжка, доти ще було сяк-так. Старим багато не треба. Юра заробляв у бутинах[2], то ходячи з дарабами[3] до Кут, — стара поралася коло хати, і все йшло добре. І син, і невістка, і їх діти часто навідували їх, доглядали, допомагали не раз у роботі, хоч не без того було, щоб і самі не покористувалися від старих чи то зайвим крейцаром[4], чи хлібом, чи молоком. Звичайно, старим багато не треба, а в сина дрібні діти, а хазяйство невеличке.
Та коли вмерла стара, все якось урвалося, мов з батога тріснув. Юра почув себе одиноким і безутішним у своїй малій хатчині. Всюди йому чогось не ставало, з кожного кута зівала на нього пустка, кожна найменша річ у хаті й на обійстю «давала йому пуду!» Не те, щоб він боявся, щоб «небіжка навідувалася вночі»… Юра твердо вірив, що це можливе і бажав цього навіть, але ні — вона не навідувалася. Він — не можна сказати, щоб любив її за життя — говорив із нею часто з фу-
