— Сонце заходить! — пробуркотів Юра, — саме в добрий час я пробудився. Але то сон твердий був!
І він усе ще не рушаючися з місця, почав протирати очі, ліниво виймати стебла соломи з вусів, із-за пазухи, і раптом йому пригадалося все, що з ним було вчора й сьогодні і що завело його сюди уверх, далеко від села на відлюдну поляну і заставило його проспати цілу Божу днину від самого ранку — робучу, літню днину, довгу як гуцульська недоля.
Вчора він був у Косові, ставав до права[1] з Мошком Галапасом (це було таке прозвище, а на правду Мошко називався Готтесман[2] і програв. Іще вчора він хоч про людське око був господарем, власником хати й ґрунту отам унизу над Черемошем — маленької хати й трьох прутів ґрунту, — а все таки мав щось, мав, де притулити голову. А бодай так могло здаватися збоку. А сьогодні він не має нічого крім того, що на собі, крім оцього старого сардака[3], широкого череса та важкої керманицької сокири за чересом. Навіть оця полянка й оцей оборіг і оце сіно, де він лежить — усе чуже і він заліз сюди крадькома, зарився в сіно, ховаючись від людського ока і дожидає, поки зовсім смеркнеться, щоб аж тоді встати зі свойого леговища і йти вниз, у село, і зробити те, задля чого він учора ніччю, верхами та лісовими стежками причвалав сюди з Косова. Йому не лишилося нічого
