Я бідний утікач, простую на Січ і прошу в тебе нічлігу на цю ніч.
— Сідай, гетьмане, гостем будеш! — мовив старий, усе ще не змигаючи оком і вдивляючися в червоне полум'я вогню.
Хмельницький сів на дубовім ослінці край вікна, пильнуючи заслонити своїми широкими плечима віконце так, щоб світло не блимало на двір.
— Не турбуйся, гетьмане, — мовив дід, неначе вгадуючи його думки, — тут ти безпечний. Зрештою, що тобі суджено, того не минеш.
— А, так ти такий! — мовив, усміхаючись, Богдан. — Умієш читати в тій темній книзі, де записана наша судьба? І там стоїть про моє гетьманство?
— Стоїть.
— Спасибі, діду, за звістку! Тепер я безпечний. А більше й знати мені не потрібно. Може даси що перекусити, чи маю лягати натще?
— Перекуси, а потім ляжеш натще, — мовив дід і подав йому одну свіжо всушену рибу зі свого рожна. Хмельницький підійшов до вогнища, відірвав рибі голову й кинув у полум'я, а потім, як чоловік голодний, не розщипуючи і не теряблячи її, вкусив. Та в тій хвилі почув у руці і в устах щось холодне і слизьке. Зирнув, а це величезна гадюка без голови вилася в його руці. Виплюнув те, що вкусив — і це також був шмат гадюки. З жахом і обридженням він кинув огидливу страву геть від себе. Дід за той час не переставав вдивлятися в полум'я вогню.
