Так тужно на душі зробилося, мов раз-у-раз хтось шептав: Янош, їдь, Янош, їдь! Сьогодні пан приїде!» — Це його власні слова! І то слуга, лакей! Де є в світі такий слуга? Хто крім родовитого, расового мадяра може бути таким слугою?
Янош під час того виливу панських слів стояв, мов стовп, коло дверей купе і не зводив очей з уст пана З. Очевидно було, що слів його, говорених по-німецьки, він не розумів ані в зуб, а тільки якимсь механічним способом копіював на своїм лиці кожний вираз, чи то сміх, здивовання чи поважний настрій, який бачив на лиці свого пана. І все те чинилося у нього так природно, так само собою, що неможливо було й подумати про якусь комедію.
— То пан Янош не вміє по-німецьки? — запитав комівояжер, звернений напів до Яноша, а напів до пана З. Янош навіть не зирнув на нього і не зводив ока зі свого пана.
— Ані словечка не вміє! — промовив пан З. — Та куди йому! Виріс на пустах, пасучи коні! Ще перед двома роками був, можна сказати, дикун, дитя природи, а нині в жоднім сальоні не повстидається, пісні складає, на гітарі грає. Пане, то феноменальний чоловік! А вірний мені, ну, сами бачите, душею прочув мій приїзд. Ні, тільки мадярська нація плодить таких людей, вона може надіятися великої будучини!
Ми були в Саторалія-Уйгелі. Поїзд зупинився. Пан З. попрощався з нами, побіг купувати білети для дальшої дороги; Лайош ще раз стиснувши мою руку,
