Лайош) — виходжу на станцію і кого там застаю? Нашого Яноша! Оце, панове, той Янош, про котрого ми говорили, — мовив пан З., обертаючися до нас.
Поки панич вітався з Яношем, — не надто сердечно, та все таки чемно, — ми мали нагоду придивитися йому ближче. Це був хлопиця величезного росту, плечі, як двері, руки, як лопати, правдивий колос. Волосся чорне, як смола, чорні очі і білі, як часник, зуби, котрі він, усміхаючись, показував майже всі, надавали його фізіономії якийсь вираз дикости й жорстокости, котрого не міг злагодити той усміх, похожий на усміх негра. Постать його справді видавалася типовою, але далеко більше циганською ніж мадярською. Тільки чорні вуса загострені, мов два шила, і підкручені вгору і мадярський національний стрій[1] чинили його подібним до мадяра.
— Ну, бачите панове, що значить чиста раса! — кричав пан З. до нас, коли поїзд рушив. — Чи інший слуга, не расовий мадяр, міг би на щось подібного здобутися? Зустрічаю Яноша на пероні на такій станції, де ніколи його не надіявся. — «Янош, — питаю, — а ти що тут робиш?» — «На вас чекаю». — «На мене? Та тут?» — «Виїхав з повозом до станції, лишив там повіз із візником, а сам поїхав напроти вас до Саторалія-Уйгелі, а не заставши вас там, прийшов вечером аж сюди пішки.» — Чуєте? Пішки прийшов! Як же ти знав, що я їду? — «Як знав? Серце чуло.
- ↑ Стрій — одіж.
