Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 6. Оповідання (1956).djvu/68

Цю сторінку схвалено

Загалом під ніч пан З. робився якийсь неспокійний, мов чогось ждав або чого лякався. На кожній станції він вибігав на плятформу вагона, або коли був час, то біг і до двірця. Де-не-де попадалися якісь знайомі; він вітався з ними, перекидався кількома словами й уривав розмову, немов якась думка бентежила його і гнала наперед. Зате в купе під час їзди він мовчав і навіть пробував дрімати, хоч очевидячки силував себе жмурити очі й сидіти недвижно, а по якійсь хвилі знов схапувався. Син балакав до нього, оповідав щось по-мадярськи; пан З. слухав його, всміхався, та й тут видно було, що силується цікавитися синовими словами, а якийсь непереможній неспокій гризе його в душі.

Вже була десята година. Ми наближалися до Саторалія-Уйгелі, коли в тім на маленькій станції саме перед тим містом пан З., вибігши на перон двірця, нараз почав когось голосно вітати, обіймати і щось із ним живо говорити. Панич, що лишився був у купе і відти гдядів на перон, зараз пізнав, хто це.

— Боже, це наш Янош! — скрикнув він. — А він що тут робить?

Я був цікавий побачити цього вихваленого мадяра чистої раси, та на пероні, де стояв пан З. з Яношем, було вже досить темно. Одначе мені не довго прийшлося ждати: за кілька хвиль пан З., пхаючи Яноша поперед себе, явився в купе, засапаний, розрадуваний.

— Представ собі, Лайош — кричав пан З. по-німецьки до свойого сина (тільки тепер я дізнався, що молодому З. на ім'я