Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 6. Оповідання (1956).djvu/67

Цю сторінку схвалено

— Ах, це татків лакей, — промовив панич. — Татко дуже його любить, у всім йому вірить, але я якось не можу, до нього прив'язатися. Признатися вам навіть боюсь його. Такий у нього якийсь вид, мов у тої кусливої собаки, що лащиться, на животі повзає, але так і чуєш, що вона може загарчати і кинутися на тебе.

Я не буду повторяти всіх розмов, які йшли в купе, поки ми їхали. Вже геть вечоріло. Скорість поїзду зовсім якось не відповідала тим пересадним словам про надзвичайний прогрес Угорщини, яким раз-у-раз захлипувався пан З. Хоч це був поїзд особовий[1], одначе він повз якось так мляво по безмірних рівнісіньких рівнинах, на маленьких станціях стояв не раз так довго, що не встид би й нашим варварським галицьким локалькам[2]. З паном З. нам треба було їхати до Саторалія-Уйгелі, а відци він пересідав на Альфельдську залізницю, що йде до Ніредьгази, а не доїздячи до цього міста, мав висісти на одній невеличкій станції, і тільки журився, що воно буде, як на станції не буде де підночувати, містечко від станції далеко, фіякрів нема, а його власні коні певно не виїдуть, бо, виїжджаючи з дому, він не сказав, коли верне. Правда, сьогодні він вислав телеграму, та з малої станції ледве, щоб вислали її на час до його села; певнісінько телеграма прийде рівночасно з ним самим або й ще пізніше.

 
  1. Пасажирський.
  2. Місцевим залізничим потягам.