раса… Є в ній зароди цивілізаційні, та нема того розмаху, тої сили росту, що в нашій, мадярській. А це найважніше. Широкий розмах, енергія! Прошу поглянути на он тих дикарів (по перед вікна вагону знов мигнула компанія русинів, мов ключ сірих журавлів у лету на південь). Тут один позирк вистарчить, щоби зрозуміти, що це знов інша раса, дика, неспосібна до цивілізації, вимираюча, мов американські індіяни при зближенню европейців. До тих руснаків ніякий поступ не доходить, їх ніякий розвій не доторкається, над ними страчена всяка культурна робота. Вони мусять вигинути та й годі.
Він сказав це так рішуче, безапеляційно, що я й не думав сперечатися з ним. Він мусив це знати, а я не знав.
— Я не знаю, — говорив далі пан З. з добродушно-погордливим усміхом, — там за Карпатами говорять і думають, що ми мадяризуємо руснаків. Це не брехня, це дурниця! Мадяризувати, це значило би асимілювати їх, мішатися з ними. Господи, та це ж був би найтяжчий злочин, поповнений на мадярській нації, на чистоті її раси. Мішатися з тим безхарактерним, індолентним, некультурним народом, це ж підкопування нашої власної будучини. Хіба найтяжчий ворог мадярської нації міг би зробити щось такого. Ні, пане, ми не думаємо їх мадяризувати. Ми поклали їх на етапі вимирання. Наша цивілізація обставила їх кордоном, котрий раз-у-раз стіснюється, поки саме їх існування не станеться історичним спомином. Руснацькі комітати, це наша «Індіен розер-
