— Алеж це друга кляса! — кричав з перестрахом жид, — чого я піду до другої кляси?
— Ходи зо мною, ходи! — добродушно підгоняв його пан З. і силоміць втягнув його за собою до нашого вагону і до того самого купе, де ми сиділи. Жид увійшов трохи заклопотаний, несучи під пахою якийсь брудний та смердючий мішок, котрий хотів покласти під софку, та переконавшися, що не можна, пробував покласти в кут на софку, та зараз же зміркував, що й там не можна і з трудом при помочі панича З. вгородив його на поличку над своєю головою. Не знаю, чи від нього самого чи від пакунка купе зараз наповнилося тим властивим «расовим» запахом, так добре знайомим кожному, хто хоч раз у життю їхав третьою клясою галицької залізниці в нешабашовий день.
Пан З., здавалось, не чув цього всього. Він був дуже рад, уважав старого жида за свойого спеціяльного гостя, тож заскакував коло нього, старався посадити його вигідно, а опісля усів сам коло нього, та так, щоб не доторкатися до його засмальцьованого лапсердака, і почав розпитувати його про сина, про жінку, про інших дітей, про його заняття, про зарібки — і усе з такою цікавістю, немов би бажав одержати від старого Бог зна які важні відомості. А з відповідів старого показалося, що жид був собі звичайний жид, держав корчму у Верецьких, доховався там цілої копиці дітей, та оженивши наймолодшого сина до Скотарського, покинув корчму і в спілці
