голову та не озираючи навіть закривавлених ніг, потюпав дорогою до села. А коли геть відійшов, я підняв його той хліб і сховав його за пазуху. Зразу я думав на сміх показати іншим пастухам, щоби побачили, яку то жвачку жує щодня старий Онопрій, але, коли взяв макуху в руку, пройняв мене такий жаль, що я й собі ж отам серед поля, при панських конях, заплакав, мов мала дитина. І прийшовши вечором додому, я сховав ту макуху у скритку за стріхою й держу його донині і внукам своїм лишу на пам'ятку.
То вже були останні панщизняні жнива. О Велицідні[1] потім скасували панщину і люди вже веснували на своїм. Старий Онопрій не врадувався, все однаковий був.
— Що вже мені свобода! — зітхав він. — Будьте собі свобідні, а моє вже пропало.
Одного тільки бажав: покушати свого власного житнього хліба…
— От би мені хлібця житнього з власного поля покушати! — говорив не раз. — Може би я аж тоді засмакував свободу.
Жнива надходили. Жито вродило на чудо, вище хлопа, а колос, як праник. Старий Онопрій день-у-день рано вибігав на свій загін, придивлявся свойому житу, зі страхом слідив кожну хмару, зривав колосок і вилущував зернятко, чи вже можна жати. Дождався нарешті, затвердло зерно, пополовіло стебло, похилилося вниз. Ще люди й не збиралися на жниво, а старий Онопрій одного дня взяв серп та й пішов на свій загін.
- ↑ О Велицідні — коло Великодня.
