нув тим хлібом геть на поле, швидко видобув із кешені хустку й почав обтирати собі очі. Навіть він розплакався.
Знаєте, пане, повідають, що десь колись Пан Біг зробив таке чудо, що заставив каміння плакати. Певно, що те чудо було Божа сила. Але, грішний чоловік, я думаю, що то було більше чудо, коли отой наш отаман заплакав над Онопрієвим хлібом. Я малий тоді був, чотирнадцять літ, а як побачив його сльози, того чоловіка сльози, що був для нас, як огонь, як звір без серця, то мене щось шпигнуло, мов ножем, у серце. Я до тої хвилі нічого не розумів, не застановлявся: казали робити, я робив, били, я терпів, бо бачив, що й інші так само роблять. Я й не думав, щоб то могло бути інакше, навіть не розумів, чи то зле так, чи добре. Противно, не раз мені говорили, що то так треба, що так Пан Біг дав, що хлоп лінивий і треба гнати його до праці. Але оті отаманські сльози відразу все в моїй душі перевернули. Я пізнав, що мусить бути страшне зло, страшна кривда на світі, коли навіть такий звір мусить над нею заплакати.
Отаман помовчав хвилю, ще раз обтер очі хустиною, а потім винявши з череса якийсь гріш, кинув його Онопрієві і сказав:
— Na masz! Idż do karczmy i kup sobie chleba! A zaraz tam wychodż do roboty[1]!
І не дожидаючи довше, затяв коня і пігнав за женцями, а Онопрій, понуривши
- ↑ На, маєш! Йди до коршми й купи собі хліба. А скоро виходи до роботи!
