жінки отак падали, а вставши, мали на плечах сорочку пописану червоними басаманами! Це нагайка крізь полотно тіло попрогризала.
Отже раз гнали отак громаду з одного лану на другий.
Бігли людонькове польовою стежкою, задихані, червоні, присипані пилом, очі кров'ю поналивані, бо спека була велика. Я стояв край дороги, пас панські коні на перелозі. Пробігли попри мене насамперед парубки, далі дівчата, потім чоловіки, а ззаду стариння ногами набиває. І Онопрій був між ними та він на самім заді лишився. Так і видно, як коліна під ним дилькочуть, а роззявлені вуста силуються захопити якомога більше повітря. Та де тобі, не може бідолаха за іншими наспіти. А отаман ось-ось за ним на коні. Ще хвилька, аж тут як не роздасться крик:
— Prędzej chamie, prędzej![1]
І рівночасно свиснула нагайка, чорною гадюкою блиснула в повітрі й обвилася довкола голих по коліна Онопрієвих ніг. Легенький ляск, знов блиснула в повітрі нагайка і знов окрутила голі ноги старого. Він тільки ойкнув і повалився на землю, а на ногах відразу виступили два широкі, червоні перстені і з них помалу почала виступати кров.
Отаман зупинив коня.
— Wstawaj, drabie[2]! — кричав до Онопрія.
Той звільна, натужуючися, почав підні-
