як скажений, і погнав вихром по рівній дорозі. Фледермавс ані гласу не пустив, але щосили руками й ногами держався на коні. Нараз кінь став і почав поступатися взад, раз y-раз то на задні ноги зводячись, то задом угору фиркаючи. Коли се нічого не помагало, він повернувсь задом вліво, обкрутивсь разів кілька в скажених скоках довкола, а затим знов рвонув наперед, аж землю рвучи копитами. За яких п'ятсот кроків знов зупинився, знов ті самі маневри. Та сим разом діло було над глибоким ярком, в котрім на дні стирчало грубе каміння та декуди росло терня. Вертаючись взад то вліво, то вправо, кінь задніми ногами шубовснув у ярок. Фледермавс тільки гикнув і коміть головою з коня покотився в ярок, а кінь поверх нього.
Пан Зефирин від брами бачив цю скажену гонитву, але серце його було мов задеревіле, йому не жаль було лікаря. Він чув до нього не ненависть, а обридження, мов до жаби, котру без жалю вбиваєш каменем. Аж коли побачив, що кінь і їздець попадали в ярок, звільна, не спішачи, пішов туди.
Ще не дійшов і до півдороги, коли кінь виліз із ярка, але без їздця і без сідла. Виліз та й став, мабуть добре таки потовкся й перелякався, — хріп і землю гріб копитом; на дні ярка стогнав Фледермавс.
— Боже, а тут що сталось! — скрикнув пан Зефирин, ніби несподівано наткнувшись на цю нещасну пригоду. — Пане Фледермавс, а вам що такого? Упали, покалічились?
— Ох, упав! Руку зламав! — стогнав лікар, піднимаючись з трудом. Ліва рука його справді звисала безладно, була зламана вище ліктя.
