другий лан, аж ген на другім кінці поля, за гостинцем[1]. Ви, пане, не думайте, що то така проста річ була перейти з одного лану на другий. То нині люди переходять з ниви на ниву, серпами поблискують, віддихають повними грудьми, простують крижі, перекликаються, вітаються, жартують або про здоров'я питають. Тоді не те було. Пани все лоточили своїх наставників: не вмієте порядку держати, часу багато тратите, поки з одного лану на другий перелізете. А наставникам то що? Вони на конях, нагайки в руках…
То скоро одного лану дожнуть, зараз кричать:
— А ну, щодуху на другий лан! Далі!
І пускають коні тропом[2], а всіх женців, старих і малих, серед сквару[3] і спраги, серед куряви чи дощу женуть перед собою. Втомлені важкою працею, не вспівши віддихнути, люди біжать, що можуть вискочити, звісно, що молоде та сильне, те біжить наперед, кричить, вівкає, регочеться, так, що здалека думав би, що яке сполошене весілля жене по полю. Але вагітні жінки, старі та діти не можуть надужати, лишаються ззаду. Ой, гірка їх доля. Отаман на коні за ними, пере нагайкою, не питає, чи по плечах, чи по голові. Біжать бідні, падуть у рови та борозни, не-раз під кінські копита. Ой, пане, скільки то разів я бачив, як вагітні
