Але для осушення треба було робітників, а на робітників прийшлось ждати до осени. Якраз сьогодні й згодив пан Зефирин таки з свого села людей за 200 зр., щоб висушили його луку. А машину, котра між тим знову поламалась, велів розібрати і привезти додому.
Злий і невдоволений після таких розпорядків ходив пан Зефирин по своїм покою, коли втім увійшов Теофан.
— А що там, Теофане?
— Ясновельможний пан маршалок приїхав.
— Що? А той якого біса в робучий день? Гм. Проси!
То не сонце зійшло, а до покою пана Зефирина вкотилося широке чисто виголене й розрадуване лице пана маршалка.
— А, вітаємо, вітаємо! Коханого пана маршалка! — з неуданою радістю скрикнув пан Зефирин, спішачи назустріч гостеві. — Що ж то за щасливий випадок провадить коханого сусіда?
— Ґратулюю, ґратулюю коханому сусідові! — басом заговорив пан маршалок, обнявши своїми могучими лапами обі пухкі руки пана Зефирина і щосили потрясаючи їх.
— Мені? А то чого?
— А похвали, публічної, всенародньої похвали. О, вона вам зовсім справедливо належиться, давно належалась!
— Мені? Публічна похвала? Де? Коли? Від кого? За що?
— Що, хіба ви не знаєте? Не читали газет? Не читали останнього номеру „Czas'у“?
— Хоч і стидно мені, а мушу признатися, що не читав.
— Ну, так я й думав! Ха, ха! Добре то кажуть, як Бог дасть, то й у вікно на вилах
