це твій славний вишняк з мене говорив, а я, їй-богу, ані на думці не мав тебе ображати!“ А як машина зламалася, то трохи не тріс з радости. Представ собі: чиниться зовсім п'яним і ніби в замішанню при всіх гостях підходить до мене, стискає за руку і ґратулює![1] Як я здержався, що не наговорив йому сатисфакцій[2], то й сам уже не знаю!
— І охота тобі возитися та панькатися з тим старим банкротом! Я би на твоїм місці запиталась би його, чи в сутеренах його палацу гарні раки плодяться?
Пан Зефирин засміявся.
— Що ж, душенько, не можна! Хоч банкрот, але все таки бувший мільйонер і тепер ще на два роки маршалок повітовий. Правда, що мільйон свій він утопив, будуючи насеред ставу палац, котрий тепер, ще вверху не скінчений, фундаментами в воду лізе, ну, але ти знаєш, що палац у нього дуже дразлива річ.
— А тобі ґратулювати, як машина попсувалася, то не дразлива?
— Та так воно, але що робити. Він як маршалок, міг би мені нашкодити, а я йому що зроблю? Краще, думаю собі, не займати біду, нехай щезає.
Розмова перейшла на інші предмети. Пані Целина оживилася підперла прекрасну головку на лікоть зграбної ручки, її густі, золото-жовті коси буйними хвилями спадали на її груди й плечі, очі її блищали, вуста, червоні як калина, так і просились до поцілунку, — пану Зефиринові мимоволі нагадались медові місяці їх спільного життя. Він підсівся ближче, взяв
