і посвистує, або нехай до її носа долетить запах його дорогої сигари або до її вуха шелест книжки, котру він читає, — так уже нещастя готове. Де стоїть, там упаде, запищить, б'є довкола себе руками й ногами, а вже щоб в таку пору любимий муж показавсь їй на очі, так, не приведи Господи, вмерла б, здається, на місці. І мусить бідний Зефирин, скоро тільки зачує виск і біготню по коридорі, щодуху втікати з покою і з дому, бо буває й так навіть, що сама його присутність через стіну або й через дві якоюсь дивною магнетичною силою кидається на „страшенно напружені“ нерви його жінки й погіршує її стан. Але що всього дивніше, так це ось що: запах засмальцьованих халатів та хлопських кожухів, юхтових і дьогтем мазаних чобіт, заваляних у стайні та в грязюці ніг прислуги, стукіт магля, ступи, ціпів і кузні, свист машини, гавкання собак, калатання ножів у кухні, квакання качок, гомін іншої птиці та худобини, — це майже ніякого впливу не мало на її нерви. „Організація моя так ніжна, — говорила вона, — що всі оті грубі товчки проносяться, не доторкаючись мене, і що тільки найтонші, найніжніші струни моєї душі спосібні видавати звуки й улягати стороннім впливам“. А коли пан Зефирин не раз дивувався, відки це походить, що якраз його особа має на її „струни“ такий фатальний вплив, то вона з чаруючим, немов омліваючим усміхом шептала йому:
— Бо я тебе дуже, дуже люблю! Найніжніші струни моєї душі нерозривно зв'язані з тобою, від кожного твого руху вони вже тремтять. Знаєш, як магнетична голка тремтить, коли
