Тут написав третю свою книгу, що гідно увінчала його наукову діяльність, „Англійський лендлорд і подільський шляхтич, історична паралеля“. Відси вкінці він задумав пересадити на наші благодатні ниви оту раціональну господарку, котрою той край справедливо славиться. І що ж ми на все, дорогі панство, га? Що ж ми можемо іншого, як хіба з усього серця сказати йому: щасти Боже! Хай живе наш перший раціональний господар, наш піонер культури й поступу, наш Зефирин Андрониковський! Хай живе!
— Хай живе! Хай живе! — загомоніли гості, чокаючись з почервонілим від радости й сонячної спеки паном Зефирином.
— Хай живе! Vivat! — заревли перед шатром збиті вкупу двораки, а за ними й оддалік стоячі селяни. Заметушився й учитель, почав штовхати докупи своїх школярів, до котрих прилучилося ще кілька парубків і старших селян, і вони нестрійним хором запищали та загули:
— Наш пан дідич най живе, многа літа най має! Многая, многая літа!
Проспівали, витягаючи те „многая“ щосили. Пани й пані напів з подивом, а напів з милосердям гляділи то на похриплих сільських хлопців, співаючих з нот, то на вчителя, що аж упрів та зі шкіри дерся-мучився і такт даючи, і підтягаючи всіма голосами, де тільки котрий голос грозив зробити якусь грубшу помилку, і підштовхуючи лінивих та несмілих, і пригрожуючи тим, що тягли фалшиво. Бідний учитель! Сьогоднішній день був для нього правдивою мукою, і освячення перших починів сухобабського поступу прийшлось йому опісля відпокутувати двохтижневою хрипкою!
