руки були дармі. Та й ще з тих робучих рук була й друга вигода: на них міг безкарно виливатися ввесь панський, лицарський, войовничий дух, вони були німим, послушним і страждушим громозводом усіх панських примх, забагів та нам'єтностей. А у мого вуйка за давніх часів усієї тої громовини було багато, і довгі ще літа опісля слуги наші пошепки та з тривожними озирками розказували мені страшні повісті про його лютість, самоволю та нелюдськість у поступованню з панщизняками. Я дрижав і плакав, слухаючи тих повістей, і моя дитяча уява сплітала мимоволі постать вуйка з усіма найстрашнішими казочними потворами — вуйко був для мене: вовкулакою й упирем, що висисає кров людську, і залізним вовком, що гонить ненастанно за невинною жертвою своєї лютости.
Ежен зупинився на хвилю, слухаючи голосу дзвінків на вулиці; коли ті втихли, говорив далі;
— Коли знесено панщину, розказували мені слуги, то вуйко трохи не сказився. Тижнями цілими сидів у своїх покоях, не показуючись на світ, кленучи всіх і вся. Він відтак не міг уже вийти в поле, не міг поглянути на село, на хати без найбільшого обурення, без проклять. Швидко після він продав свої села якомусь німцеві, купив дім у Львові й перенісся туди жити. Там пройшли й мої молоді літа в тій камінній, понурій кліті, що й досі видається мені страшнішою й понурішою від гробу!..
— Чи любив мене мій вуйко, цього не знаю. Але як і любив, то та любов мусіла бути дуже глибоко й недоступно схована в його душі, бо я ніколи не міг дослідити ані найменшого її проблиску. Вуйко держав мене в вічнім
