— Геню, серце моє, — ридала вона, — що ти задумуєш робити?
— Дай мені спокій, — відповів Ежен, злегка відпихаючи її й чинячись чимраз понурішим, чим більше внутрішня сила тягла його до Тані, — сиди собі тихо та не перешкоджай мені!
— Га, коли я тобі перешкоджаю, — відповіла Таня, — то волю й зовсім геть іти. Не на те ж я просилася бути з тобою, щоб причинювати тобі ще більше прикрости! Добре, нехай і так буде!
І плачучи, вона почала збиратися до відходу. Ежен стояв мовчачи й дивився на неї. Вкінці не витерпів, підійшов до неї і, взявши її за руку та дивлячись їй ув очі сказав:
— Таню, стій, не відходь ще від мене! Побудь зі мною!
— Пощо я буду з тобою, коли я тобі завада?
— Ні, побудь! Це ж хто знає, може останній мій вечір! Пощо кінчити його в смутку та грижі?
— Чому останній, Геню? Чому останній? Бажай лишень, сміло ступи на нову дорогу! Аджеж у тюрмі не вік сидіти, а відтак…
— Ех, не згадуй про те, — перебив її Ежен. — Це не для мене бесіда! Для мене нема ніякого „відтак“. Лиш тепер ще, останні хвилі, я хочу бути щасливим, а що далі буде, до того мені й діла нема! Чуєш, Таню, ані слова про будуче! Лиш „тепер“ наше, а більше ми й не знаємо нічого!..
Вже було близько півночі. В готелю все поснуло й утишилось. В Еженовій світлиці погасли свічки, тільки насередині одна лямпа розливала непевне меркотяче світло. Ежен і Таня
