щоби піти за радою Жана. Коли протест супроти гніту й неволі, то вже протест до кінця, до смерти, то вже підлість переривати на половині. Так, я доведу протест до кінця, я стану чоловіком, слізьми й мукою обмитим з вікового прокляття!
— Я буду жити їм на упір! Перед їх очима буду ходити в простій сермязі[1], перед їх очима зійду з їх фалшивого вершка на дно, туди, де вони й заглянути не ласкаві. Це буде довершення протесту!
Нараз дзвінкий голос обізвався від дверей:
— Дозволять пан заспівати?
Ежен здрижав цілий з несподіванки і вдивився в двері. Через підхилені двері перехилялася до світлиці голова дівчини-арфярки.
— Ну… ну, чого хочеш? — спитав Ежен.
— Може пан дозволять пісеньку? Я знаю всіляких, веселих і сумних.
При тих словах вона забренькала в струни.
— Про мене, співай, — сказав Ежен. — Співай веселої. Рад би я знати, що в тебе за веселі пісні.
Арфярка видивилася на нього, а її пальці тим часом машинально забігали по струнах. Зразу веселі, скочні акорди полилися з струн, але живо вони перейшли в якісь тужніші, серед котрих тут і там брязкали скочні ноти, мов гірка насмішка над лихою долею. Відтак сухим, немов дерев'яним голосом, без життя й виразу, вона заспівала:
|
Коли моє щастя як сонце сіяло, |
- ↑ Сермяга — свита.
