— Ха-ха-ха! І хто би то був гадав, хто би був надіявся! Такий невинний, скромненький, святенький, задуманий, мов складаний цизорик[1], а він ось що! Ха-ха-ха!
Але вона нараз урвала, впала на крісло і, закривши лице руками, почала голосно плакати.
Між тим, Жан підійшов до Ежена й щиро стиснув його за руку. Ежен здивований, поглянув на нього.
— Ані слова, Ежен, ані слова! Я вповні розумію твій поступок і усправедливляю його. Ех, Ежен, застидав ти мене, свого вчителя! Я й сам давно вже бачу, що нам нема способу вирватись з того гнилого багна, що звесь[2] аристократичним товариством, як тільки проступок. Та тільки не ставало в мене сили до того. Знаєш, Ежен, я руїна я, хоч і серед того товариства, все таки своїм блідим лицем, своєю руїною протестую проти його існування. А ти чоловік свіжіший, енергійний, ну, тобі й слід було так запротестувати!
— Все ти той сам, Жан, — сказав Ежен сумно, — той самий хороший, добрий, сердечний, зіпсутий чоловік. Дякую тобі за ті слова потіхи і прощаю все… все, прощаю й те, що я через тебе став тим, чим є тепер!
Слова ті були сказані не без горечі, однако Жан радісно підхопив їх.
— Через мене, Ежен, через мене? Ах, то значиться, все таки я не дармо жив! Я знаю, ти хтів мені закид зробити тими словами; але слухай, Ежен, що я тобі скажу. Ти, певно, думаєш: от, коби той проклятий Жан не був звів мене з дороги праці та чесного змагання
