чолі пробігали хмари думок, очі спущені до землі, блищали живим, яріючим світлом. А тим часом товариство ждало з повними келішками: Симон з виразом якоїсь тупої безучасности і з почервонілим від вина лицем, Маня з усміхом цікавости на хороших устах, Жан похилений наперед і ніби задуманий. Тільки ще одна людина з товариства, друга жінка, Таня, стояла з своїм келішком відсторінь від стола і потай усіх горючими чорними очима гляділа на Ежена, ловлячи кожний його рух, кожний вираз його лиця, котре в серйозній задумі видавалось далеко кращим та живішим, ніж серед усіх тих пустих товариських бесід, серед сміху та веселости.
Але ось Ежен став при столі й затягнув веселу арію без слів. Його хороший баритон, бачилось, скакав з каменя на камінь, перебираючись через шумлячу річку. Симон мимовільно усміхнувся, немов ця весела музика заскоботала його нерви. Але нараз Еженів голос змінився. З легко скачучого став важким, мов широка ріка, що пливе багнистою рівниною, — після веселих трелів загув якось зловіщо, мов голос дзвону під час пожежі, — і Ежен заспівав, спустивши очі та не дивлячись ні на кого з товариства:
Ой, п'ється та п'ється зелене вино,
І варом на серце пливе ми воно.
Та таки, та таки не може вгасить
Страшного пожару, що в серці горить.
— Ежен, Ежен, ти що, сказився? — перебив Симон, котрого морозом проймили й нута й слова тої пісні.
— То це весела пісня, Ежен, — перебила й Маня.
