— Ну, найшов ти чого жалувати, Жан, — сказав Ежен до нього. — Немов узявся плакати над тим, що квіти не вічні. Звичайно, вони були б вічні, або бодай довговічні, якби становили ціль сами для себе, а то вони, бач, тільки прилад для улегшення запліднення, — запліднення звершилось, так і цвіту не треба. Отак і з жіночою красою.
— Нівроку твоїй ученій головоньці, — промовила, крутячи губами, Маня, — чемно виражаєшся о жіночій красоті!
— Ей, що там чемність! Нам чень далі час вирости з її пут і говорити не те, що вона каже, а те, що нам хочеться, і що, по нашій думці, правда!
— Ей,-гей, пане професоре неоплачений, — крикнув між тим Симон, — час би й тобі чим ліпшим забавити товариство. На тебе черга піднести тост.
— Правда, правда, — завторувала пискливо Маня. Жан, що все ще сидів з опертою на руці головою, підвівся і, не кажучи й слова, сягнув по вино, щоб налити свій келішок до нового тосту.
— Що я за майстер до тостів? — відказав Ежен. — Радше я заспіваю вам пісеньку.
— А тільки веселу, Ежен, веселу, — гомоніли Симон та Маня.
— Це ще ліпше, ніж тост, Ежен! — сказав, киваючи головою, Жан. — Ти гарний співак, Ежен, ану давай сюди пісню!
— Лиш хвильку терпливости! — просив Ежен і, схопившися зі свого місця, почав швидкими кроками ходити по світлиці. Його гарне, хоч також клеймом розпусти та винищення націховане лице, стало поважним й серйозним, по
