Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 6. Оповідання (1956).djvu/348

Цю сторінку схвалено
НА ВЕРШКУ
 
Кілька хвиль з життя людей „нічого не заробивших“
 
I

Одного зимового вечора дуже шумно й весело було в одній світлиці краківського...., що вважається найпоряднішою гостиницею того славного й ясного колись, а тепер геть-геть притемнілого міста. Світлиця була обширна й ярко освітлена. Воскована підлога, хороші меблі — все те купалося в тій заливі штучного світла, і чулося тут немов у себе дома. Важкі фотелі стояли твердо й гордо на своїх грубих, коротеньких лабах[1]; софи під дзеркалами немов зідхали глибоко час від часу, запрошуючи до супочинку в своїх м'яких обіймах. Перед ними маленькі столики та плетені крісла попримощувались знехотя, мов веселі, построєні[2] діти, слухаючи ніжного балакання товстих, добродушних бабусь.

Але на середині обширної світлиці, — аж там зосередилось усе життя, увесь рух, увесь блеск. Довкола широкого, накритого столу сиділо товариство людей — молодих, веселих, голосних, повбираних: троє чоловіків та дві жінки. Видно, вже було по вечері, бо стіл був заставлений

  1. Лаба — нога, лапа.
  2. Построєний — приодягнений гарно.