Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 6. Оповідання (1956).djvu/34

Цю сторінку схвалено

Гнатко притулив лице до шиї брата і почав потиху плакати; його теплі сльози капали на шию Влодка. Влодко зразу хотів його попрікнути, але не міг, відвернувся лише, поцілував Гнатка в мокре око і сказав шопотом:

— Ну, ну, дай спокій, якось воно буде!

А дід дальше співав про долю арештанта:

Кликали до суду зізнання складати,
Мій адвокат гнівно взявся докоряти.
Став мене корити: скажи, чи убив ти,
А як скажеш правду, не будеш тут гнити.

— Слухай, Влодку, слухай — шепнув Гнатко, підводячи голову і надслухаючи. Об стінку під їх боком стукано очевидно куснем дерева.

Насамперед застукано раз. Дідуган зараз перестав грати і співати, відложив ліру, встав і не мацаючи, підступив до стіни, де кінчився їх тапчан, і дерев'яним клавішом своєї ліри так само стукнув о стіну. Зараз відозвалися з тамтого боку численні стукання в певних відступах, то частіші то рідші. По кожнім відступі дід стукав по разу, ніби даючи знак, що зрозумів. Потім телеграфіст із сусідньої келії скінчив, а дід почав йому таким самим способом передавати новини. Хлопці чули про той спосіб порозуміння, якийсь зі старших вуличників учив їх навіть злодійської азбуки, але не затямили собі її, не могли отож нічого зрозуміти з тої розмови, що велася через стіну.

Скінчив дід і знов почав сусід, але цим разом коротко. Замість відповіді дід