в іншім тоні й іншім освітленню, ніж-би я був зробив це тоді.
Епізоди тюремного життя, оповідані тут, певне в значній мірі належать уже до історії; це останні сліди старих, доконституційних відносин, а фігури такі, як Панталаха, дід Гарасим та герої «Хлопської комісії» також витвори старого, панщизняного ладу. Я передав ті епізоди, не мудруючи та не вдаючися в ніяке філософування про їх значіння. Нехай їх фактична основа говорить сама за себе.
Жорстокі часи та обставини плодили жорстоких людей. Та наскільки всі ті жорстокості тепер уже tempi passati[1] сумна та страшна казка, а не дійсність? Цього я не беруся рішати, та події останніх днів, бунт в'язнів у Бригідках[2] і те що про його причини дійшло до прилюдної відомости, свідчить, що давнє лихо не зовсім іще минуло. І не минеться без основної реформи самого розуміння того, чим є злочин із соціологічного та психологічного погляду і чим повинна бути кара. Сучасна наука загарливо працює над цею реформою, та поки наука копає свої глибокі міни, стара рутина господарює собі по-давньому, топчучи людські душі та гасячи останні іскри чоловіцтва там, де в інтересі суспільности й людяности було б піддержати їх та роздути в ясне полум'я.
