І Прокіп видобув із свойого густого, розчіхраного волосся шматок із шпульки гусячого пера, застромив один кінчик за штабу при дверях, а другий кінчик пару разів порушив пальцем. І справді перо, диркаючи та вдаряючи о дубові, бляхою заковані двері, видавало гарчання подібне до скреготу пилки при різанню заліза. Директор аж у долоні плеснув.
— І поцо ж ти то зробіль? — питав Прокопа.
— Пощо? — видивився на нього Прокіп. — Ніпощо, так собі.
— А чому ж ніхто інший не чуль се крім Спориша?
— Спориша? А то що за Спориш?
— Не віш? Тен пан ключнік, цо вчора вмер?
— Ключник умер? Спориш умер? — крикнув радісно Прокіп — Ага, то той, що мені відібрав те моє, таке гарне, що мені дав Панталаха.
І не вважаючи на присутність директора, ідіот почав скакати по казні і плескати в долоні, приговорюючи:
— А так! А так! Так йому треба! Нехай би був не відбирав мені того, що моє! А я зате йому заграв, так як грав нанашко Панталаха тої ночі, як мав утікати. А я ніби спав, але чув усе добре. А ключник ускочив до мене в ночі до казні, шукав чогось, та не знайшов нічого. А потім уже до казні не вскакував, лише стояв під дверима і слухав і кричав. А я йому грав так гарно! Га, га, га! А він узяв та й умер. Так йому треба!
