— А ви відки знаєте, що я щось чув?
— Відки знаю? — підхопив директор. — Я ті то повім[1] потома, а тепер ти мі повіж, цо ти чуль?
— Я… я… не чув нічого.
— До сто дясов! — крикнув директор, тупнувши ногою. — Слюхай, Прокопа, цо я ті повім. Прієхаль ту твій батько і питальсе за тебоу, муві: «А ґде мій Прокопа, хочу го взат до дома. Дост ту юж[2] у панів пануваль».
Директор знав, чим налякати Прокопа. За кожним разом, коли батько приїжджав відвідувати його, Прокіп виявляв такий перестрах, що не було гіршої погрози для нього понад ту, що його з тюрми відішлють до дому. І тепер Прокіп поблід і почав дилькотіти на ногах.
— Ні… ні… ні! — булькотав він, — я не хочу додому.
— А повіш, цо ти чуль?
— Повім, повім.
— Ну, говори.
— А… а… не будете бити?
— Бити? А то за що? — зачудувався директор, — за то, цо ти чуль?
— Бо я то сам зробив.
— Цо ти зробив?
— А те… таке гарне, що так мовило: гррр, гррр, гррр.
Директор аж на місці підскочив.
— Ти то зробіль? А ти як то зробіль?
— Як? А ось як!
