припущення, що Спориш помилився в казні; можна було догадуватися що, почувши про те, що сталося, винуватий в'язень міг подати небезпечний знаряд до іншої казні і для того директор наказав зробити ревізію у всіх казнях і у всіх арештантів за покотом. Ревізія не виявила нічого, а поперед усього важне було те, що найстаранніші оглядини всіх ґрат і штаб не виявили ніде ані найменшого сліду пилування.
— Там до старего дяса[1]! — воркотів раз по разу директор, спльовуючи з нетерплячки. Та був це старий недовірок: в духи не вірив, а заким успокоїтись на думці, що все те «причулося» Споришеві, хотів випробувати все, що могло довести до виявлення правди. Ось він і наважився ще раз якнайстаранніше перешукати Прокопову казню. Та й цим разом перешукування не довело ні до чого. Директор кляв по-чеськи і тупав ногою, нарешті впав на якусь думку і велів дозорцям вийти з казні. Він лишився сам на сам із Прокопом.
— Слюхай, Прокопа, — мовив до нього директор, — ти вночі спаль?
— Спав.
— А слишаль цо?
— Не чув нічого.
— Неправда! Я вім[2], що ти чуль.
Прокіп видивився на директора вибалушиними очима, нарешті всміхаючися дурновато, запитав:
