Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 6. Оповідання (1956).djvu/322

Цю сторінку схвалено

— Гррр, гррр, гррр!

Прошиблений неописаною тривогою, ключник видавив із грудей глухий окрик і пустився щодуху бігти в супротилежний кінець коридору, до вояка, що щось там нишпорив у своїй торністрі[1]. По його окрику гарчання зараз утихло.

— Чу… чули? — питав майже без духу Спориш вояка.

— Що таке? — відізвався байдужно вояк, обертаючись до нього лицем.

— Як то що таке? Хіба ж ви не чули?

— Що я мав чути? Не чув нічого.

— А… а… те… знаєте, таке… гарчання?

— Гарчання?

Вояк витріщеними очима видивився на Спориша як на чоловіка, в якого не всі дома.

— Алеж тільки що… перед хвилею… от так: гррр, гррр, гррр! — ледве дух переводячи, толкував Спориш.

— Добре, добре, буду вважати! — мовив вояк, щоби якбудь закінчити розмову, очевидно дійшовши до висновку, що ключник десь трохи над міру закропився.

Цеї ночі одначе гарчання вже не повторилося, і вояк, що не спав усю ніч не міг дочутися нічогісінько. От і не диво, що в душі проклинав Спориша, на чім світ стоїть, а рано в рапорті досолив йому твердячи, що був п'яний, що безпідставно алярмував сторожу і балакав щось таке,

  1. Торністра — торба, що носять салдати на плечах.