що власне закінчив свій 24-годинний дижур у тім коридорі і передавав йому ключі, — слухай но… чи ти цеї ночі… теє то… буває… не чув нічого?
— Де?
— Ну, тут, у казнях?
— У казнях? А хіба що я мав чути в казнях?
— Ну, не знаю… Але власне про те я й питаю тебе, чи не чув… щобудь?
— Не чув нічогісінько. Або що? Ти, може, чув щось?
— Я? Алеж нічого!
І Спориш сквапно віддалився, уникаючи дальших запитань. Але видно було по нім, що якась тривога присіла його і не давала йому спокою. Хитався на ногах, ходив, як сам не свій, обминав людей, а коли не міг обминути їх, то або мовчав, або відзивався уриваними зворотами, збував запити півслівцями, або ні з цього ні з того починав говорити щось не до речі, немов би його дух був занятий чимось зовсім постороннім і далеким.
Це було таки правдою. В душі у Спориша панував один образ — могутній, що пожирав усі інші — Панталаха. Ославлений злодій не вмер, він жив у душі в Спориша і там вів далі своє ремесло — помалу, але ненастанно цигукав та перепилював одну за одною ті живі нитки, що в'язали Спориша з життям.
Немов хробак підгризав він корінці його духової істоти. Тепер, коли його годі було замкнути в казні, запроторити до казенки або засадити до праці в «лябаторні», коли він зробився незримим
