скались уста. Що ж це? Скрегіт, бачилось, уходив перед ним чимраз далі вглиб коридора. Ключник розміркував собі був зараз із першого разу, в яких казнях сидять такі пташки, по яких можна би надіятися проби втеки, але тепер переконувався, що його міркування було хибне і у всіх тих підозрених казнях було тихо, мов маком засіяв. А гарчання чути було раз-у-раз, виразне, прискорене, монотонне, мов металічне цвіркотання сверщка в шпарці під припічком.
Помаленьку, мов привид, наближався Спориш до казні, з якої позавчора перший раз почув був таке саме зловіще цвіркотання. Зближався, не вважаючи на якийсь внутрішній опір; потер рукою чоло, немов би хотів відігнати якусь налазливу та безглузду думку. Алеж це не може бути! Алеж це нісенітниця, щоб і тепер той дзоркіт міг походити з тої самої казні! Аджеж у ній нема нікого, крім Прокопа, а цей ідіот ані пилки не має, ані поводитися з нею не вміє, ані не має охоти ні потреби пилувати штаби! А проте голос виразнісінько показує власне на цю казню. Спориш наблизився до самих дверей, приложив вухо до стіни — так, не було сумніву, з оцеї казні видобувалося зловіще гарчання, розходилося виразно, ніби хто гострими остями шпигав Спориша в груди. У ключника волосся з'їжилося на голові, дух захопило в грудях.
— Боже! Це Панталаха! — Без волі й відома простогнав він півголосом — і в тій хвилині таємничий скрегіт затих.
