лягати спати і цілу ніч просидіти в кріслі, а тільки над ранок лягти на сон, коли ясне сонце порозганяє криваві мари.
Але і в кріслі, дрімаючи, він не міг знайти супокою. Пручався, кричав, раз його кидало в холодну дрож, то знов обливався потом. Найменший шелест перемінювався в його сонній уяві на гостре, свистюче гарчання, і при тім відголосі він за кожним разом зривався мов опарений.
Спориш мав нічну службу. Замикаючи на ніч тюремні казні, він зайшов і до Прокопової цюпи, тої самої, відки перед добою втік Панталаха. Прокіп лежав на своїм тапчані, лицем обернений до стіни і якось сердито загарчав, побачивши Спориша. І коли ключник, стоячи насеред казні, підняв угору лямпу, оглядаючи стіни, а потім схилився і заглядав по кутах по-під тапчани, як це було його обов'язком, Прокіп неспокійно кидався на своїм місці, то знов кулився, як кіт, що готується до скоку. В очах ідіота меркотіла скажена ненависть. Але Спориш не звернув на це уваги. Що значив для нього німий гнів ідіота супроти тих невідступних думок та гризот, що клубилися в його нутрі та підгризали його супокій?
Позамикавши казні, Спориш відітхнув свобідніше і попрощавшися з другим ключником, що досі від учора мав дижур, лишився сам у коридорі. З вартівні власне заводжено сюди нічну сторожу, і Спориш
