Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 6. Оповідання (1956).djvu/307

Цю сторінку схвалено

бів, — трафилась йому урядова служба, служба тюремного дозорця, ось він і прийняв її хоч і нерадо — приняв, бо не було в чім вибирати.

Від тої пори минуло двадцять літ. Спориш постарівся, посумнів. Виходячи з тюремних мурів, зі служби, оминав людей, пересиджуючи цілими днями в своїй одинокій кімнатці на другім поверсі, або, коли дозволяла погода, відбуваючи далекі марші за місто, в поле, в ліси. Тут лише віддихав вільніше, напоював зір і серце красотою природи. А вечером ішов до Нафтули, сідав сам один у темнім закутку і мовчки випивав кухоль пива. Хазяйка, в якої жив, і яка варила йому їсти, не докучала йому своїм товариством, от і мав Спориш досить часу віддаватися своїм думкам, а ті думки чим далі тим більше робилися сумні й понурі. Згадував свою молодість уже майже забуту — тепер вона видавалась йому щасливою, хоча на ділі була зовсім не блискуча. Згадував довгі літа військової служби, важкі труди, мізерні пригоди, переважно не варті спомину, дрібні секатури[1] старшини, дрібні радощі і великі смутки та турботи з дрібних причин. Згадував нарешті довгі літа своєї тюремної служби: ніби непереривна сіра та холодна хмара перелітали понад ним усі ті літа.

— Страчене життя! Песє життя! — зітхав ключник і почував чимраз більше обридження до того життя й до себе самого.

 
  1. Секатура — переслідування.